Від Роман Кравець 
Василь Симоненко – один із найяскравіших представників української поезії ХХ століття. Його твори сповнені любові до України, прагнення справедливості, віри у добро та людяність. Хоча його творчість здебільшого спрямована на дорослу аудиторію, багато віршів мають надзвичайне значення і для дітей. Вони допомагають формувати характер, виховувати патріотизм, любов до рідної мови та загальнолюдські цінності.
Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхає десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.
Вкриє землю габою сріблястою,
І в напруженій тиші нічній
Світ здається чарівною казкою,
Нерозгаданим плетивом мрій.
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилати і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким,
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…
Лягла на всьому вечірня втома.
Палає місто, мов дивний храм.
І розтинають ніч невагому
Квадратні очі віконних рам.
Ці чари ночі такі знайомі —
Усі підвладні, покірні вам.
О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, — ідилій, драм!
Там заплітають життя тенета,
Там люди б’ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.
Там гинуть вчені, митці, поети
Але… й виходять вони звідтіль.
Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі, трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси.
Бігла стежка вдалеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.
В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.
Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.
З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.
Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Снігу, снігу сиплеться довкола.
І садів травнева білизна.
Тільки плаче на морозі гола
Під холодним вітром бузина.
Тільки діти витягли санчата
І, б’ючи підборами об сніг,
Мчать, веселі, весну зустрічати,
Розсипаючи щасливий сміх.
Пройшла гроза — і знову літня проза:
Парує степ, і оживає ліс.
І горобці, неначе з-за куліс,
Упали табуном на просо.
І знов спадають трафаретні роси
Із сінокосів буйних кіс,
І знову в небі невідомий біс
Підвісив сонце на прозорих тросах.
І, захолонувши у дивній грації,
Зітхають свіжістю дівочою акації,
Вітрами обціловані до ніг…
А я дивився, серце розривалося:
Ну що в тім нового, сучасного ховалося? —
Так зрозуміти і не міг.
Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.
Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній оселі
Замріяно схилилась до стола.
Мов раб німий на араратській скелі
Карбує написи про подвиги царя,
Ти на папері почуттів моря
Переливаєш в строфи невеселі.
Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі
Врізаєш в вічність огненні, пророчі
Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони
Нових, непереможних Спартаків.
Поезія Василя Симоненка не просто красива – вона глибока за змістом і несе важливі моральні уроки. Його твори можуть стати справжніми орієнтирами для дітей у розумінні таких понять, як добро, справедливість, честь і любов до рідної землі.
- Любов до України – його поезія вчить дітей гордитися своєю країною, знати її історію та культуру.
- Повага до батьків та родини – через вірші діти усвідомлюють значення сімейних зв’язків.
- Добро і справедливість – Симоненко часто говорить про те, що чесність та добрі вчинки є основою людяності.
- Свобода і гідність – навіть у найважчих умовах людина повинна залишатися вірною своїм принципам.
Однією з головних тем у творчості Василя Симоненка є патріотизм. Його вірші пробуджують у дітях любов до рідного краю, гордість за свою націю та розуміння того, що кожна людина несе відповідальність за майбутнє своєї країни.
- “Україні” – поет висловлює безмежну любов до своєї Батьківщини, що може стати прикладом для дітей.
- “Лебеді материнства” – один із найсильніших творів, який вчить дітей, що рідний край – це не просто місце, де вони народилися, а частина їхньої душі.
- “Задивляюсь у твої зіниці” – вірш, що передає гордість за українську землю та віру в її майбутнє.
Ось уривок із вірша “Лебеді материнства”, який особливо важливий для виховання дітей:
“Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.”
Ці слова вчать дітей, що любов до Батьківщини – це не вибір, а природне почуття, яке слід плекати в серці.
Поезія Василя Симоненка – це не лише глибокі смисли, а й багатство української мови. Його вірші допомагають дітям краще розуміти рідну мову, відчувати її красу та мелодійність.
- Збагачують словниковий запас – діти дізнаються нові слова, образи та вирази.
- Розвивають мовне чуття – гармонійна рима й ритм допомагають краще сприймати мову.
- Формують любов до літератури – його твори легко запам’ятовуються й надихають до читання.
Наприклад, ось простий, але дуже виразний уривок з вірша “Ти знаєш, що ти – людина?”:
“Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.”
Цей вірш вчить дітей усвідомлювати свою унікальність та відповідальність за власне життя.
Симоненко у своїй творчості говорить про важливі речі простими словами. Це дозволяє дітям легко засвоювати глибокі істини.
Його вірші вчать поважати інших, співчувати і завжди залишатися добрими.
Навіть у складних ситуаціях потрібно відстоювати справедливість і свої переконання.
Його поезія надихає дітей цінувати кожен момент, любити світ і бути щасливими.
Хоча його творчість глибока, її можна подати дітям у доступній і захопливій формі.
- Читання в родинному колі – пояснення змісту допомагає краще зрозуміти твори.
- Декламування віршів на конкурсах – це сприяє розвитку мовлення та впевненості в собі.
- Ілюстрування віршів – діти можуть малювати картини за мотивами поезії.
- Аудіо та відео-формати – слухати вірші у виконанні професійних акторів або записувати власні декламації.
Творчість Василя Симоненка – це не просто поезія, а справжній життєвий урок. Його вірші допомагають дітям зрозуміти такі важливі цінності, як:
- Любов до Батьківщини
- Повага до батьків та родини
- Справедливість і чесність
- Свобода та гідність
- Цінність кожної людини
Його слова залишаються актуальними і сьогодні, адже вони виховують сильних, добрих та патріотичних дітей, які будуватимуть майбутнє України.
Знайомство з поезією Василя Симоненка – це не лише вивчення української літератури, а й шлях до формування свідомої та відповідальної особистості. Його вірші – це голос совісті нації, який має звучати в серцях майбутніх поколінь.
Оновлено 31.03.2025